понеділок, 17 червня 2013 р.

З "Ескізів"


                                               СОНАТА ЖИТТЯ


(За Чурльонісом)

Вітер навперейми із серцем.
Ох-холонь, ох-холонь,
тулить зимні долоні до скронь.
Не! сту! ди!.. ту! ди!
збивалося у ритмі серце:
то мчало назустріч Часу і Долі,
то сивим маревом зависало у долині.
І видіння дитинні...

Воно, малюсіньке, належало тоді закісниченому шкарубкою бабусиною рукою дівчаті, яке і не підозрювало про його існування. Поряд тріпотіло місяцем старшеньке серденько білоголового кучерявого хлопяти, який доводився дівчинці дядьком.
Девятеро дітей у бабусі: одні з них уже своїх виколихували, а малеча ще гріла пупи у запічку.
Бабуня чаклували біля печі. Багряні спалахи обсипали гнучке тіло. В мерехтінні тіней загрозливо витанцьовувала химера, зовсім не схожа на високу ставну бабусю. Але дівчинка її не боїться. Химерна істота живе тільки в кутку, навпроти печі, і вийти звідтіля не може. Напевне у неї ноги вкоренилися у долівку. Тому, сторожко поглядаючи на бабусю, а не на потвору, що вимахувала рогачем, притискуючи розтьохкане серденько якомога щільніше до теплої черені, дівчисько тягло руку до чорної-пречорної затули, що стояла внизу на припічку. Через хвильку піч прискала сміхом, ойкала, а далі вже й хлипати почала.
Та цитьте, немоходи! – принишклі дві пари очей на витенькуватих сажею обличчях бачили, як чорна умозолена рука лягла на обвислі груди. – Геть чисто зїли моє серце.


Серце,
що виносило під собою нове життя,
що сміялося, сумувало і сивіло
разом з оцією пустотливицею,
вже не пам’ятає, коли вперше
тепла долоня спробувала втамувати
його біль.

...Шалені Вітри вирвали чимало сторінок із Книги Памяті. Але невпинний Час уже писав нову Сторінку Життя.
Бабуня сиділи на порозі, підставляючи сонцю вузлуваті ноги. До висмоктаних роками та роботою грудей тулилася правнучка. З маленької дитячої ручки випорснуло в старечу долоню яблуко.
Їжте, бабуню, воно сипке!
Але бабуся не їсть яблук до Спаса. Налите сонцем і медовим настоєм так, що зернятка було видно, величезне яблуко стиха погойдувалося на порепаній долоні. А внучка, оте колишнє капосне дівчисько, не зводила з нього зачудованого погляду. Бабусина долоня ввижалася їй вимережаною тарілочкою, по якій котилося чарівне яблучко. Ось воно зробить ще одне коло...

І тридцять літ упадуть
із бабусиних пліч переспілим яблуком,
і звільнене тіло тополино зітхне,
і знову нахлине роками загублений сміх,
і струмітиме лагідно зоряним зором,
і, як ніч неозора,
стане вбілена болем коса,
і гіркотна сльоза, боронь Боже,
не жарітиме в серці,
і...
Яблуко гойднулося ще раз і впало бабусі у пелену. Вона й не завважила. Тужила, що як-то їх у неї багацько, і синів, і внуків, а навідуються вряди-годи.
– Часу не мають, – зітхнула. – Ось і це літо перебігло, – мовила невдовзі сумно і якось зніяковіло, ніби і не про літо йшлося, а про її згорьоване життя.

Величезною жариною дотлівало сонце,
поволі ховаючись за обрій,
як за здоровенну затулу.
День згасав, щоб народитися знову.
В його призахідних променях
сиділи, обнявшись,

Три Долі.





ДОВГА ДОРОГА ДО ВЕЧОРА

Ранкові сонячні промені заливали шибку, текли підвіконням, сонцепадно розливалися аж до дверей, загрожуючи по вінця наповнити кімнату золотом. У цю золотінь була ніби врізьблена жіноча постать. Кожен м’яз жінки напружений так, ніби не у весняному сонці купалась, а стояла по горло у крижаній воді. Не чула ні пташиного щебету, ні Олениного голосу. Стояла невсміхнена, відсторонена, нервовими пальцями обмацувала роздутий хворобою живіт.
Ганнине життя, яке набрало розгону ще тоді, коли вона, сирота, з пуцьвірінку няньчила жидівську дівчинку Бебу за шматок хліба, зупинило свій шалений біг над прірвою. Хвороба заскочила так зненацька, що Ганна й досі не може оговтатися. Тіло стерпло, думки плуталися, і вона, мов рятівну соломину, шукала хоч яку світлу днину у прожитому.
Ганнине щастя було, як літній дощ: несподіваним і теплим. Але, Боже, яким коротким! Зустрілися вони з Іваном, як тільки можуть зустрітися двоє – випадково. Іван жартував потім, що доля безпомильно підсадила його на приступку вагона, у якому була найчарівніша провідниця.
Побралися вони після Покрови. Пішла Ганна за своїм Іваном, оселилася у селі, бо негоже було чоловікові, що мав сяке-таке господарство, у прийми йти. Та які прийми? Жила сирота у гуртожитку, отож заміж ішла з койки. Усе добро – домотканий килим, що придбала на відкладену зарплату, виміняла на простирадла. До них вив’язала підзори. Іван теж був чоловіком майстровим. І молоді жили тепло.
Якось поїхав Іван до міста і привіз патефон та одну платівку. Ганна спершу розсердилася на чоловіка за нечуване марнотратство. Кабанчик був би доречнішим у господарстві. Але вдачу мала негнівливу: тільки-тільки зійдуться на переніссі густі чорні брови, як відразу лице розпогоджувалося. А вже коли Іван поставив платівку, годі було втриматися, щоб не вдарити закаблуками об долівку. Таку танцюристку, як Ганна, ще пошукати. Бувало, упорається до світу з домашнім господарством, заведе патефон і... аж земля стугонить під нею. А там – накине маринарку на плечі і біжить на ферму, осяяна усмішкою, як сонцем. Хто знав, що війна обірве все нагло і підло.
Ганнині пальці нервово сіпнулися. Не щастя, хоча б спогад про нього, зупинити на одній-єдиній хвилі. Але чомусь у пам’яті зринає те, останнє, побачення.
Івана ранило ще на початку війни, і він прийшов у відпустку додому. П’ять днів Ганні не треба було дослухатися до кроків поштарки, очікуючи страшного папірця. Брови її розправилися, мов крила ластівки у польоті, очі сяяли невибачливою на той лихий час радістю, аж Ганна боялася вийти за ворота. Серед похоронок і вдовиного горя щастя здавалося злочином.
По тих п’яти днях потьмарилося Ганнине сонце. Прощалися за селом. Іван не дозволив ні їй, ні матері проводжати його до станції. А надвечір дід Онойко, що відвозив Івана до поїзда, привіз тіла двох убитих. Ганна впала на закривавлене Іванове тіло і зомліла. Коли отямилася, стала гладити вцілілу руку і нестямно посміхатися: „Ти повернувся до мене, Іваночку. Тепер ми будемо разом і ніхто, чуєш, ніхто тебе не забере від мене”.
Мертвий він, Ганно, мертвий, тяг її за рукав дід Онойко. – Тільки-но поїзд підійшов, налетіли оті хрестоносці. Як сипонули бомбами... Лишенько моє... Місиво зробили з людей. Твого, Ганко, на колії знайшли... Ні чемайдана, ні... руки. Пробач, Ганко, там тих рук... і ніг у гімнастьорках, – втирав солону кіптяву з очей дід. – Кажу, місиво. Он і Петька спотворило. Була б жива мати – не впізнала... І як воно, вертке, скочило на воза: проїдуся з вами до станції. А там – дременув... На фронт до батька зібрався... Було мені його пужалном та з воза, вже не міг стримати сліз старий Онойко.
До ранку Ганна народила недоношену дитину. Навіть ті вдови, які одержали похоронки, жили і сподівалися. Ганні сподіватися не було на що.
Петрик народився беручким до життя, хоча й дуже кволим. Слабким писклявим голосом вимагав їжі та уваги. І Ганна мусила жити. А як вижила у люту годину, один Бог знає.
О, сину-сину, – згадала недавню розмову, кинув ти свої гіркі слова і пішов, і не сказав, коли прийдеш. А мені – довга дорога до вечора.
Олена чула Ганнині зітхання, але втратила бодай-яку надію розважити її. Мовчки розчісувала волосся, прискіпливим поглядом озирала себе у дзеркалі. Ряботиння на вилицях побільшало, повіки облисіли і очі стали ще вилупкуватіші. „Ящірка, ящірка, та й годі”, – гірко всміхнулася. Лише Дмитро не кепкував з її густого ластовиння, називав ніжно: „моє ластів’ятко”.
...Обоє були такі юні, і почуття тільки-тільки розгорались. Того липневого ранку посмішка не сходила з Оленчиних вуст. Вертка, мов ящірочка (так любовно називали її в експедиції), швиденько помила посуд після сніданку. Вже й обід пора ставити, хлопці не забаряться. Олена любила куховарити. Ніхто не зварить таку смачну кашу, як вона. Це в неї від батька, щоразу з якимось сумом повторювала дівчина.
...Отож, день був буденний, тільки не для неї. Тіло ще зберігало тепло Дмитрових обіймів, а сама вона прислухалася до шепотіння сосен. Їй вчувалися підслухані ними палкі Дмитрові слова, як раптом лісовий шепіт обірвав вибух. І чого б то Оленці так здригнутися? Звичайна буденна робота підривників. І Дмитро не перший рік у експедиції. Але серце дівчини, що на мить завмерло, раптом голосно застукотіло – щось сталося! Вона звикла до думки, що занадто припізнилася, коли Бог наділяв щастям та вродою, повсякчас чекала біди. Чому вибухнув той клятий пристрій передчасно?..
Більше двадцяти літ пройшло, а ніби учора. Від того спогаду затремтіли ноги. Вже не дивлячись у дзеркало, зав’язала пучечок ріденького волосся і кинулася застеляти ліжко, розгладжуючи кожну складку. Намагалася бути такою ж в’юнкою, як і до операції.
Зі смертю Дмитра вмерла її надія на родинний затишок. Вона не любила своєї „хрущовки”, напівголі стіни якої відгороджували її від Дмитра. В експедиції він, навіть мертвий, був завжди поряд. Олена і тепер боялася своєї вичахлої домівки, мріяла про мандри, тож опиралася хворобі, як могла. Природа, ніби відчуваючи провину перед цією жінкою, ощедрила її добротою, щирістю і незгасаючою жадобою до життя. І тратила вона скарби свої на людей без зайвого розмислу. Ось і зараз хотілося підійти до Ганни, обняти, втішити. Однак бачила: варто одного поруху – і не спинити горе, як не загатити гірського потоку. Так і стояли поруч, освічені сонцем.
Ти, Ганко, чого знову закам’яніла? – від того скрипучого голосу обидві жінки здригнулися. Вони не чули, як до палати увійшла Варвара.
Визначити вік цієї жінки було непросто. Обличчя ховалося у підстрижених пасмах. Ходила зігнута, опираючись на костур, з підстрибом, мов горобець.
Варвара родом з Іванового села. Ганна пам’ятає, як ще перед війною гайнула вона десь із заїжджим офіцером. Відтоді надовго щезла з поля зору своїх односельців. З’явилася, коли село визволили від німців. Часто напідпитку, енергійно вимахуючи костуром, лаяла свого „офіцеришку”, який кинув її через безплідність. Свій костур Варвара називала не інакше, як „орудіє натіска” і ніколи з ним не розлучалася. Але тиснути у повоєнному селі, де залишилися лише вдови та сироти, не було на кого, і Варвара подалася до райцентру. У село більше не навідувалася. За власним визначенням, ще у тридцять третьому, зі смертю матері, порвалася пуповина, що зв’язувала її з селом. Пуповина виявилася справді слабкою, бо скоро Варка зникла і з райцентру. І от на, маєш, здибалися аж у столичній лікарні, коли і Ганнину пуповину відтяв Чорнобиль. Для сироти втрата маленької батьківщини була нестерпною, і вже зовсім незрозуміле оте – „закрита зона”.
Гайда, дєвкі, кашу-бевку їсти, – весело командувала Варка. – Ну й каша, скривилася, сьорбнувши з миски, тьху! Кормлять всьо хуже й хуже!
Олена вийшла і за хвилину повернулася з двома мисочками каші без жодної зоринки.
Чай не брала, сказала Ганні,  – заваримо свій. У мене м’ята і чебрець є. Ми в експедиції чай варили з ромашки, меліси. Куди там цейлонському чи індійському.
Олена спритно поралася біля тумбочки: огірок розрізала натроє і розділила між жінками, налила у склянки запашного чаю. Варвара принюхувалася, прицмокувала язиком, брала склянку до рук, дмухала на пальці, зиркаючи весь час на мовчазну Ганну. Ганна до каші не доторкнулася, але чай взяла. Тримала склянку так, ніби намагалась зігрітися. Олені також не лізла каша у горло, навіть з огірком. Переборюючи нехіть, їла глевку захололу бевку і підбадьорювала жінок:
– Ось поїду на вихідний додому і привезу гречаної кашки, розсипчастої. Таку, як тато мій колись варив... Мені років п’ять тоді було. Тато приїхав із фронту і привіз жменю гречаних круп. Сам кашу зварив... Більше я такої не їла, – на Оленині очі набігли сльози. – Тато з війни не повернувся... а мама... мама навіть похоронку не отримала – опухла з голоду... і ... – не змогла договорити.
Да, голод у войну був, не питай, іржаво скрипнула Варвара. – Глянеш, всє вєчєряють, а у нас нічого. От і доводилося замки зривать. В кого кусок сала чи гуску злапаємо...
То ви у людей крали? – обернулася до неї здивована, ба, навіть, приголомшена, Олена
А по-твоєму, подихать? Голод не тьотка, вимащувала хлібом рештки каші Варвара.
А може, там діти голодні, а ви останнє украли? – все ще не могла второпати Олена, жартує ця жінка, чи правду каже.
Ну то й що? - визирнула та одним оком з-під шпакуватого волосся. – У кожного рука к собі крива. Жрать  нада.
Було на роботу йти, сердито озвалася Олена, мали б хлібні картки. Я знаю, мама отримувала...
То-то, я бачу, наїлась вона. Гнійот уже сколько год? – зиркнула Варвара насмішкувато.
Вона... вона мені все віддавала, хворіла я... А ви крали!.. А бий тебе, сило Божа! – рвучко відвернулася від Варвари.
Ти шо, дєвка, чокнута?! Думаєш, з чужих погребів прогудуватися можна? Щоб промишлять по сьолах, машина нужна. З базару ми жилі, – примирливим тоном заговорила Варвара. Приятелька на вокзалі в бухветі робила. Три батони ковбаси залишить... Або цукру. Продаси на базарі... А то патрульні барана приволокли, – пожвавішала від спогадів. Кричать: „Варко, шкварка є! Став самогону!” Роздєлаєм – і його туди ж...
Хто кров проливав а хто наживався. Мабуть, кілька років тому і розповідати про таке боялася.
Я ж кажу, чокнута, тицьнула та ложкою в Оленин бік. – А чого мені боятися? Не тє врємєна. Куди підеш сєводня жалітися? Га? Совєтів нема!
А совість? Совість, Варко, у тебе є? раптом озвалася Ганна.
– Ти диви, заговорила! А я вже думала, Ганко, що ти без’язика.
Варвара боком, боком до неї, та й сіла так близько, ніби своїм гострим носом збиралась гльогнути Ганну в око.
А що ти, Ганко, маєш за свою совєсть? Дулю маєш! – скрутила пальці, не випускаючи костура з рук. – Хату – і ту Чорнобиль сожрал. І сєдіш ти в свої сємдєсят год раком бєрємєна.
Олена з жахом глянула на Ганну, у якої на скроні швидко запульсувала напнута жилка. А Варвара ніби вогню з’їла.
Хлєбні картки, пирхнула презирливо. Дура я чи що? Я нє лошадь, шоби работать. Прийшла в поліклініку до женского: „Інвалідність давай!” А вона, жидовка паршива, кричить: „Симулянтка!” То я до неї палкою. Думала, управи не знайду? Я і тепер свойо дєло знаю. Робила на жєлєзной дорогє в войну? Робила.
Спекулювала, кинула з серцем Олена.
Значить, учасник войни! – ніби не чула її Варвара. – А болячок, єслі нада, набірьоцца... А ти – совєсть! За совєсть хлєба нє купіш.
Зіпершись на костур, нависла над Ганною.
Сама, нєбось, як голод пріпьор, за Остапа-калєку вискочіла. А син тобі вчора що сказав?
Та годі вже, не витримала Олена. – Лікар скоро прийде, посуд треба віднести на кухню, – пробувала відірвати Варвару від Ганни.
Нє-є, ти послухай, правила та своєї. – Син учора межи очі їй полоснув, що батька вона забула. Чуєш, Олено, – сіпала жінку за рукав, – хтів з батька патрета зробити, а на фотокартці одне око і чуба видно. Ги-ги! Ну й патрет вийшов би – одне око світиться. Ти, каже, не любила батька, коли фотокартки не зберегла. А я пам’ятаю, Ганко, твого Івана. Красавєц був... Да, война нікого нє пожалєла. Наше село нємци сожглі...
Тебе, Варко, в селі не було, – обірвала її спогади Ганна. – Ти, як те перекотиполе.
Ганна сиділа на ліжку, обережно підтримуючи живіт. Відчула, як зі сльозою витекла з-під серця крижина. Мала потребу виговоритися. Варварині слова зачепили її за живе. Синів докір гірше за смерть тримав Ганнине серце у лещатах. Бо що смерть? Вік прожила – не змарнувала. Сина виростила, вивчила, оженила. Уже й двійко онучат діждала. А що життя її вже смеркає, то пора. Піде вона до свого Івана. Просила, щоб поховали у селі, поряд з його могилою. Але ж то – зона відчуження тепер... Господи, слова які страшні.
Зазнав Іван того відчуження після смерті. Поставили якось у селі гранітну плиту з іменами героїв. Там і Домчин Павло, що загинув під Ржевом і Петро баби Горпини, і Ковалів найменший. А Івана нема. Вона в сільраду. Кажуть, то герої, що загинули в бою, а Іван твій нічого такого геройського не зробив. Так і лежить одинаком на сільському кладовищі, терпляче очікує на неї. А Ганну забарили гнівливі синові слова.
І говорила-плакала Ганнина душа.
Село наше справді згоріло дощенту. Німці, що летіли бомбити залізницю, скидали бомби нам на голови. На все село лишилися я та свекруха. Наша хата стояла віддалік, майже під лісом, отож уціліла. Хто від бомб подався до лісу, оселилися у  землянках, а у мене маленька дитина.
Страшний то був час для Ганни. Як тільки починало завивати над головами, хапала малого Петрика і кидалася до найближчої вирви, падала в неї і накривала сина своїм тілом. Зверху свекруха обкладала їх розбитим цинковим коритом та бляхою. Так земля і Ганна рятували сина.
Одного разу, – розповідала далі, свекруха пішла у сусіднє село яких круп виміняти. Коли це під лісом почалася стрілянина. До хати ускочив німець, високий, чоботи через плече – певне, з убитого зняв. Ганяє по хаті, заглядає у порожні горшки і верещить щось по-своєму. Побачив фотографії на стіні, та як полосне по них з автомата. Я скам’яніла: дитина у ліжечку спить! Стою і очей з пушки не зводжу. Німець верещить і пальцем у вікно тиче. Людоньки! А там вогонь скаженіє. Клуня горить, вже й на хаті стріха зайнялася. Вхопила я подушки – та й надвір. Тоді забігаю до хати, ну підзори ножичком обрізати. Боже, а син? Чи я сказилася зовсім, що забула про нього! У ковдру його. Німець ту ковдру видер, та в плечі мене, та надвір. А там уже із землянок поназганяли людей: Пріська з малою Маланкою, дід Онойко. У баби Горпини голова розбита, і Дуська-німкеня (це ми вчительку німецької так називали) тримає стару попід руки. Німці „люп-люп” до нас. Вишикували та й ведуть у сусіднє село. Сніжок притрусив, я послизнулася, впала. Синок і не заплакав.
Зігнали нас до однієї хати і замкнули. Коні у сінях стоять. Крик, лемент. Свекруху мою теж піймали. Сидимо, голосимо. Одні кажуть, що наші наступають, от німці і лютують, людей живими палять. Інші – що відкупитися нами хочуть.
Вартовий під вікном сало з хлібом наминає. Вчителька стала просити відпустити хоч матерів з дітьми. „Он на горбі хата – німецький штаб, каже, йди і проси”. Пішла. А німець на мушці тримає. Приносить вона якийсь папірець, і нас сімох з маленькими дітьми відпустили. А решту... всіх спалили. І свекруху мою... І німкеню теж.
Вернулася у село, а від хати – попіл. На згарищі знайшла обгорілу Іванову фотографію. Ту саму, Варко, з одним оком і чубом.
Де ж ви з маленькою дитиною поділися проти зими? – співчутливо запитала Олена.
В землянці. Після того, як німець спалив людей, їх багато залишилося.
По війні поверталися чоловіки з фронту, на згарищах поволі виростали хати, а Ганна із сином літували та зимували у землянці. Холодно, вогко. Петрик застудився і захворів на запалення легенів.
Пішла до голови, щоб виписати дерева на хату. „Нема”, – каже. Розказую про свою біду, хвору дитину. Пособити нема кому, кажу, вдова я. А він кусок сала дістає і сідає полуднати. „Іді, тьотка, іді. Много вас, вдов”. Глянула я на його засалені пальці і така досада мене взяла. Авжеж, сучий сину, кажу, багато нас, вдов. Та чоловіки наші не за те гинули, щоб ти салом тут обїдався. А він мені: плохо воювали, того погиблі. Ой матінко моя мила! Я вже й не пам’ятаю, як дома опинилася. Ускочила до землянки, зірвала образ із покуття, калать ним об землю:
Ти сама мати, а дозволяєш глумитися наді мною і сином! Якщо ти є, то чого не заступишся?!
Якби не Петрик, то, може, і не прийшла б до тями. А він, синій від холоду, худесенький, пальчиком показує:
Бозя – вава!
Дивлюся, на долівці понівечена Матір Божа. Дзьобик гострого скла проштрикнув їй око, а вона тулить до грудей Сина. І такий докір був у вцілілому оці. Вийняла я те скло. Нема, кажу, кому нас захистити. Отоді-то пішла я за Остапа... Пішла, що мала робити? Він, хоч однією рукою, а все ж по господарству порався. За рік сиділи вже в своїй хаті.
Олена слухала Ганнину розповідь і своїм жіночим чуттям вгадувала, що не їй, і навіть не задерикуватій Варварі адресувалася її сповідь. Для Ганни незримо був присутній хтось третій.
Ганно, а чи розповідали Ви про це синові? – Олена й сама злякалася своїх слів.
Ганна здригнулася, так зненацька заскочило її питання.
Лише про батька. Я фотографію зашила у нагрудну кишеню своєї маринарки, як тільки побралися з Остапом. Він страх який ревнивий був. Як тверезий – нічого чоловік. А випє... Бив люто. Все Іванів дух вибивав з мене. Тільки свята земля, видно, примирила його з небіжчиком. Вмер оце на Різдво від того зілля.
Маринарку, коли зносилася на ґноття, засунула на горищі за бантину. Торік напровесні, коли возили нас додому... у Зону, я забрала маринарку. Невістка сердилася, що тримаю дрантя під подушкою. А позавчора навідалися до мене обоє: син і невістка. Петро хоче на могилі батька пам’ятника поставити. У мертвому селі вмирають і могили. Бо хто їх догляне?... Так от, за півлітру зговорився, щоб пустили його в село. Питає мене, чи не маю з батька хоч якої фотокартки. Хай навіть потертої, тепер, каже, їх... згадувала слово Ганна, підмальовують, чи що? Я й кажу йому, де вона захована. А вчора прибіг розгніваний, плаче: коли б хоч півлиця, хоч щось... А я зберегла, що мала – любов у серці.
Жовклими опалими щоками Ганни текли сльози. Спогади виснажили її вкрай і вона знесилено похилилася на подушку. Олена обережно витягла ковдру з-під неї і накрила ноги. На Варвару, при спробі озватися, глянула так, що та взяла костур і поцибала до дверей.
Вночі Ганні погіршало. Олена, стурбована хрипким бульканням у її грудях, поривалася покликати лікаря, але Ганна заперечливо хитнула головою.
Мені вже вечір... Смеркає на мені... – ледь чутно прошепотіла. На ранок до Ганни прийшов син. Тулив мамину руку до мокрої від сліз щоки і прислухався до шелесту її вуст. Олена бачила, як він дістав з нагрудної кишені невеличкий клаптик обгорілої фотографії, вклав його у долоню матері і прикрив зверху своєю. Ганнині вуста ворухнулися і завмерли.






4 коментарі:

  1. Чудесные рассказы ! Я зачиталась ! Легко и увлекательно читаются и очень натурально передают атмосферу и ощущения того времени ! Читая первый я как будто в детство вернулась ,к бабушке -ведь все так и было и чувствовалось

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Дякую, Наталочко! Перший - це про мою прабабцю. Я ще пам'ятаю її. І ту піч, і яблука-калаталки. Якщо стиглі, їх потрясти і зернятка в середині торохтять.

      Видалити
  2. Оксано - дякую за оповіді, дуже за душу бере,я навіть не знаю як сказати....

    ВідповістиВидалити