понеділок, 17 червня 2013 р.

З "Ескізів"


                                               СОНАТА ЖИТТЯ


(За Чурльонісом)

Вітер навперейми із серцем.
Ох-холонь, ох-холонь,
тулить зимні долоні до скронь.
Не! сту! ди!.. ту! ди!
збивалося у ритмі серце:
то мчало назустріч Часу і Долі,
то сивим маревом зависало у долині.
І видіння дитинні...

Воно, малюсіньке, належало тоді закісниченому шкарубкою бабусиною рукою дівчаті, яке і не підозрювало про його існування. Поряд тріпотіло місяцем старшеньке серденько білоголового кучерявого хлопяти, який доводився дівчинці дядьком.
Девятеро дітей у бабусі: одні з них уже своїх виколихували, а малеча ще гріла пупи у запічку.
Бабуня чаклували біля печі. Багряні спалахи обсипали гнучке тіло. В мерехтінні тіней загрозливо витанцьовувала химера, зовсім не схожа на високу ставну бабусю. Але дівчинка її не боїться. Химерна істота живе тільки в кутку, навпроти печі, і вийти звідтіля не може. Напевне у неї ноги вкоренилися у долівку. Тому, сторожко поглядаючи на бабусю, а не на потвору, що вимахувала рогачем, притискуючи розтьохкане серденько якомога щільніше до теплої черені, дівчисько тягло руку до чорної-пречорної затули, що стояла внизу на припічку. Через хвильку піч прискала сміхом, ойкала, а далі вже й хлипати почала.
Та цитьте, немоходи! – принишклі дві пари очей на витенькуватих сажею обличчях бачили, як чорна умозолена рука лягла на обвислі груди. – Геть чисто зїли моє серце.