понеділок, 22 квітня 2013 р.

Голос вишні і бджоли.

Збірка, що вийшла у м.Хмельницький 2004 року.


Чорнобильський сад

Співає вишня голосом бджоли,
на синоптичні чхаючи прогнози,
по-материнськи втамувавши сльози,
співає вишня голосом бджоли.

Уперше чув таке вишневий храм
/аж горлиці перехопило горло/,
а навкруги безлюдно так і голо,
і пустка визирає з хатніх рам.


Неспокій душу спогадом жалив,
здається, що од віку і до скону.
Та, коли плачуть поминальні дзвони,
я чую голос вишні і бджоли.


           Про груші, діда і пасіку

(Памяті діда Трохима)

Скінчив життя на землі і почав на Небі.
Мій дід народився столярем
навіть спогад про нього мені пахне
стружкою.
Пам’ятатиме його пасіка,
поки не вмре остання бджола,
що діда мого знала;
пам’ятатиме його сад,
поки не всохне останнє дерево,
що посадив мій дід;
пам’ятатиме його село,
поки вози і хати зберігатимуть тепло
його рук.


Посеред мого дитинства – стельмашня,
а поряд - кузня.
В мої легені входив дух дерева,
мої очі увібрали міхом розбурханий вогонь,
мої вуха зберегли закодовані ритми кувадла
та молота.
Все це у моїх генах, і коріння його глибоко
жодному вітру не вихилитати.


В сад іду на розмову із дідом
/звідси ближче до Вічності/,
сідаю під грушею
/її медвяні плоди витарахкують сім”ям/,
закинувши голову, вдивляюсь у зорі.
А може, то груші прозорі переселилися
до Вас,
і серпень струшує їх на мене зірками?
А ще я знаю, Вас дуже любили бджоли,
бо нещодавно аж три рої залетіли до вуликів.

Хай хто скаже тепер, що людина – то порох!





ПРО МЕРТВЕ МІСТО
НА ДНІ ВИСОХЛОГО МОРЯ

У небі криваво-квітнім  зірка догоріла,
поминальну свічу запалило Полісся,
А Залізний Гробар
закопує в землю небіжчицю-хату.
Ні хрестів тобі,
ні обелісків...
Тільки Ситість під образами
вже бажає забутися спокоєм
і яструб’я губів обертає в мій бік:
Божевільна,
згорбатіє, чуєш,
під таким тягарем покоління!-
і єхидненько ще:
легковажите ви,
а прийдешнє, виходить горба-а-те!
Хай горбате.
А то ще, крий Боже, - сліпе...
Щоночі горобину сльозу
зціловую
з мертвої щоки міста –
гіркнуть уста мої , усміх гіркне.
Ми – галька морська, узбережна,
із сімдесятих.
Ми хвилею облизано-плекані,
Ми вгідні вітрові
і ногам роззутим –
не колемо.
Кругленькі й сіренькі,
за бурі – шемраєм,
по тому – тиша...
Як заздримо пемзі!-
тій, яка п”яти запопадливо чистить
до м”якості, до зрожевіння
/оце каміння!/.
Але навіщо ж ото прибій
кручі карбує?!
Та ще й попадатися стала
Із зазублинами галька.



Фата-моргана
(Мамі Олені Онуфріївні)

У безсонні, чуєте, мамо,
наша хата сумно зітхає,
гомонить про щось із вітрами,
срібний човник шибку гойдає

У саду тоді гірко м’ята
пахне болем її сирітства,
а скупою сльозою тата
зірка зблисне - здолає відстань

Невигойна печаль літами,
а уста - зажалена пісня
Ув очах Ваших карих, мамо,
оселилася осінь пізня,

Ув очах Ваших Космос зоріє
/як я маю його збагнути?/.
Вашу зболену ностальгію
здатна хата лише відчути.

Ніч на спочинок утомлено
тіні вклала свої під поріг,
тільки хата рукою-комином,
наша хата сягає зорі!



Жертовність

 /Художниці Катерині Білокур/

Малювала квіти,
бо сама була квіткою
(мальвою чи волошкою?),
малювала серцем, дарувала світові,
що не готовий був до її щедрот.
-Страждай, - забажав,-
бо страждання гумус для генія!
А вона виростала з любові
чи то мальвою, чи волошкою...
-Умри, лиш тоді тебе визнаю,-
зажадалось сліпому світові.
Осиротіли без неї квіти.
А чи розвиднилось тобі, світе?



Немає коментарів:

Дописати коментар