вівторок, 19 лютого 2013 р.

Передмова до збірки "Ескізи моєї душі"


Є ЗИМА, ТА НЕМИНУЧІ – ВЕСНИ
(Передмова автора)

Волею долі я народилася на берегах могутньої річки Лєни. В Іркутську область батьки мої поїхали будувати залізницю. 19 липня 1953 року вони вже раділи моїй появі на світ. А за рік родина повернулася на рідну Хмельниччину: тата забирали до війська, а мама не хотіла залишатися на чужині. Сімейні перекази оповідають про те, як я мало не потонула у сибірській річці. Тому часто жартую, що вже в однорічному віці  загартовувала себе, готуючись до життєвих випробувань, найтяжчим з яких стала чорнобильська трагедія.
Квітучими веснами жаль огортає. Минає вже двадцята річниця з часу аварійного вибуху на Чорнобильській атомній станції.
Мій Чорнобиль – це назавжди втрачене місто Прип’ять, куди я приїхала 1977 року, закінчивши факультет української філології Кам’янець-Подільського державного педагогічного інституту. Деякий час працювала вчителем української мови та літератури, але за станом здоровя змушена була залишити роботу в школі. Згодом у місцевому Будинку культури вела дитячу літературну студію.
Полісся – колиска давньої української мови та звичаїв – напувало мене щедротами своєї землі і робило крилатим серце. Чи могла тоді припустити, що місто Прип’ять – ота мікромодель усієї радянської системи з її плюсами і мінусами – стане остережним пам’ятником для майбутніх поколінь?
Після аварії на ЧАЕС переселилася до м. Хмельницького. З далеких доріг повернулася – вкотре! – до отчого дому.
Вірші друкувала в альманахах – „Вітрила”, „Золотий гомін”, „Безсоння вишень”; тижневиках – „Літературна Україна”, „Самостійна Україна”, „Корчагінець”, „Подільські вісті”, „Проскурів”. Видала три поетичні збірки: „Несезонний вирій” (1996), „Зозульчині черевички” (2002), „Голос вишні і бджоли” (2004).
Горе важко матеріалізується у слові. Збірка „Несезонний вирій” – біль і смуток пережитого.... Птахи покидають свої гнізда восени, щоб навесні повернутися і дати нове потомство. Чорнобильці (офіційно визнані чи невизнані боязливою владою) помирають від опромінення впродовж двадцяти років. Їх передчасний „вирій” – відхід у потойбіччя – став несезонним (завчасним) та незворотним. Живі також змушені були залишити рідні домівки. А хто повертався, на своїй землі вже ставав самоселом.


Час не гоїть душевні рани. Одначе крізь сльози втрат уже починаю прислухатися до голосу вишні і бджоли. У даній книзі час – заґрунтоване полотно, на якому з’являються ескізи до панорами власної долі та історії моєї країни. Чорнобильська трагедія стала початком перебудови свідомості українського народу, сподівань на кардинальні зміни у системі, збудованій тоталітарними режимами: сталінським, здавалося б, міцним і незнищенним, та брежнєвським, надійним лише на перший погляд. Горбачовський себе тоді ще не проявив.
Герої літературних ескізів – цілком реальні люди, і жодна із ситуацій не є авторською вигадкою. Усе – мною побачене, почуте, пережите. Однак автобіографічність – не самоціль. Найбільше турбують не спогади, а запитання. Чому атомний експеримент стався саме на українській землі? Чому століттями нівелювалася національна гідність українців (і не тільки їх), нищилися мова, культура? Чому був можливим геноцид в історії мого народу? Чому?! Зламалася воля моїх співвітчизників? Підгнило коріння? Всохла пам’ять? Як нам повернутися до своїх витоків, не перестаючи рухатися вперед? Як людству не самознищитися?
Живу надією, що мій народ здолає всі перешкоди на шляху до гідного духовного та економічного життя, „бо є зима, та неминучі – весни, які тривожать криком журавлиним...” Цей шлях – у любові до України, рідної мови, до людей, до всього світу. Тож відкриймо серця для Любові. Адже лиш їй (і тільки їй!) належить рятівна місія.


Портрет автора







Немає коментарів:

Дописати коментар