пʼятниця, 22 лютого 2013 р.

З "Автографу"



МОЗАЇЧНИЙ ПОРТРЕТ ЖІНКИ

„Я тебе прирівняв 
до лошиці в
 возах фараонових,
о моя ти подруженько”
(Пісн., 1, 9)

Посмішка –
окремий фрагмент
мого життя;
лише спостережливий
збере цю мозаїку докупи.

*****
Я подібна до вітру:
перетворю час на крила,
та й полечу;
не намагайся мене упіймати,
бо я – жінка!

вівторок, 19 лютого 2013 р.

Передмова до збірки "Ескізи моєї душі"


Є ЗИМА, ТА НЕМИНУЧІ – ВЕСНИ
(Передмова автора)

Волею долі я народилася на берегах могутньої річки Лєни. В Іркутську область батьки мої поїхали будувати залізницю. 19 липня 1953 року вони вже раділи моїй появі на світ. А за рік родина повернулася на рідну Хмельниччину: тата забирали до війська, а мама не хотіла залишатися на чужині. Сімейні перекази оповідають про те, як я мало не потонула у сибірській річці. Тому часто жартую, що вже в однорічному віці  загартовувала себе, готуючись до життєвих випробувань, найтяжчим з яких стала чорнобильська трагедія.
Квітучими веснами жаль огортає. Минає вже двадцята річниця з часу аварійного вибуху на Чорнобильській атомній станції.
Мій Чорнобиль – це назавжди втрачене місто Прип’ять, куди я приїхала 1977 року, закінчивши факультет української філології Кам’янець-Подільського державного педагогічного інституту. Деякий час працювала вчителем української мови та літератури, але за станом здоровя змушена була залишити роботу в школі. Згодом у місцевому Будинку культури вела дитячу літературну студію.
Полісся – колиска давньої української мови та звичаїв – напувало мене щедротами своєї землі і робило крилатим серце. Чи могла тоді припустити, що місто Прип’ять – ота мікромодель усієї радянської системи з її плюсами і мінусами – стане остережним пам’ятником для майбутніх поколінь?
Після аварії на ЧАЕС переселилася до м. Хмельницького. З далеких доріг повернулася – вкотре! – до отчого дому.
Вірші друкувала в альманахах – „Вітрила”, „Золотий гомін”, „Безсоння вишень”; тижневиках – „Літературна Україна”, „Самостійна Україна”, „Корчагінець”, „Подільські вісті”, „Проскурів”. Видала три поетичні збірки: „Несезонний вирій” (1996), „Зозульчині черевички” (2002), „Голос вишні і бджоли” (2004).
Горе важко матеріалізується у слові. Збірка „Несезонний вирій” – біль і смуток пережитого.... Птахи покидають свої гнізда восени, щоб навесні повернутися і дати нове потомство. Чорнобильці (офіційно визнані чи невизнані боязливою владою) помирають від опромінення впродовж двадцяти років. Їх передчасний „вирій” – відхід у потойбіччя – став несезонним (завчасним) та незворотним. Живі також змушені були залишити рідні домівки. А хто повертався, на своїй землі вже ставав самоселом.

середа, 13 лютого 2013 р.

Трохи світлин


Мама молода, двадцятирічна. Студентка Кам'янець-Подільського педінституту. Відділення філологічне - мова та література українська.
Чарівний Кам'янець, українську Швейцарію мама згадувала з теплотою.


Такою мама була у Прип'яті. Працювала в літературній студії "Прометей" при ПК "Енергетик". (Нещодавно в інеті знайшла відео, зроблене хлопцами з http://pripyat.com/ про спектаклі, які ставили прометеївці).

вівторок, 12 лютого 2013 р.


На дні Океану народжується ніч
і йде від мене нерозгаданою;
На дні Океану згасає день,
мною до кінця непізнаний;
На дні Океану народжуюся Я,
відходжу у Вічність,
Щоб повернутися у поколіннях
ще загадковішою для себе.

АВТОПОРТРЕТ (ескіз)



Я – Перша Досвітня Птиця, що стрічає Сонце. Птиця із розореного гнізда. Прокидаюся ще в потемках і, долаючи біль, кличу Сонце. Іноді мені стає лячно, що воно ніколи не зійде. Я переборюю страх і, напившись студеної роси, знову подаю гучний голос. Прокидаються інші Досвітні Птиці і теж співають. Дарма, що у багатьох обвуглені крила. Нашу Пісню далеко чути. Вже ось-ось зявиться перший проміньі темінь зникне. Ранкова роса помножить міріади Сонць. У кожному бринітиме Пісня Життя. І допоки хтось – хоча б один! – чекатиме на Світанок, буде звучати мій голос, а я залишатимусь Досвітньою Птицею, що Сонце кличе.