понеділок, 17 червня 2013 р.

З "Ескізів"


                                               СОНАТА ЖИТТЯ


(За Чурльонісом)

Вітер навперейми із серцем.
Ох-холонь, ох-холонь,
тулить зимні долоні до скронь.
Не! сту! ди!.. ту! ди!
збивалося у ритмі серце:
то мчало назустріч Часу і Долі,
то сивим маревом зависало у долині.
І видіння дитинні...

Воно, малюсіньке, належало тоді закісниченому шкарубкою бабусиною рукою дівчаті, яке і не підозрювало про його існування. Поряд тріпотіло місяцем старшеньке серденько білоголового кучерявого хлопяти, який доводився дівчинці дядьком.
Девятеро дітей у бабусі: одні з них уже своїх виколихували, а малеча ще гріла пупи у запічку.
Бабуня чаклували біля печі. Багряні спалахи обсипали гнучке тіло. В мерехтінні тіней загрозливо витанцьовувала химера, зовсім не схожа на високу ставну бабусю. Але дівчинка її не боїться. Химерна істота живе тільки в кутку, навпроти печі, і вийти звідтіля не може. Напевне у неї ноги вкоренилися у долівку. Тому, сторожко поглядаючи на бабусю, а не на потвору, що вимахувала рогачем, притискуючи розтьохкане серденько якомога щільніше до теплої черені, дівчисько тягло руку до чорної-пречорної затули, що стояла внизу на припічку. Через хвильку піч прискала сміхом, ойкала, а далі вже й хлипати почала.
Та цитьте, немоходи! – принишклі дві пари очей на витенькуватих сажею обличчях бачили, як чорна умозолена рука лягла на обвислі груди. – Геть чисто зїли моє серце.

четвер, 25 квітня 2013 р.

Світла пам'ять.

                         


                           Мамо, вечір догоря, 
                           Вигляда тебе роса,
                           Тільки ж ти, немов зоря,
                           Даленієш в небеса,
                           Даленієш, як за віями сльоза.
                     .....
                           Сад вишневий на порі,
                           Повернулись журавлі.
                           А мені, як до зорі
                           Долітати на крилі
                           Все до тебе, як до вічної зорі...

(з вірша Б. Олійника "Сива ластівка")

                                              Сьогодні п'ята річниця...



                                             Світла пам'ять мамі моїй.
                               З Богом та миром, нене.
                                        

понеділок, 22 квітня 2013 р.

Голос вишні і бджоли.

Збірка, що вийшла у м.Хмельницький 2004 року.


Чорнобильський сад

Співає вишня голосом бджоли,
на синоптичні чхаючи прогнози,
по-материнськи втамувавши сльози,
співає вишня голосом бджоли.

Уперше чув таке вишневий храм
/аж горлиці перехопило горло/,
а навкруги безлюдно так і голо,
і пустка визирає з хатніх рам.


Неспокій душу спогадом жалив,
здається, що од віку і до скону.
Та, коли плачуть поминальні дзвони,
я чую голос вишні і бджоли.

середа, 20 березня 2013 р.

З мого дитинства...

   
Я ще жодного разу не їздила в Прип'ять після аварії. Хоча друзі давно запрошують і чоловік.
Ні. Не їду. Я хочу зберегти для себе ту Прип'ять, місто мого дитинства. Де мама була молодою і ще відносно здоровою.. Де ми малими бігали в дворі, міряючи весняні калюжі. Музичну школу і студію хореографії. Похід з мамою до кінотеатру на "Анну Павлову". Поїдання морозива в кафе над річкою. Мама забороняла їсти похапцем - горло застудиш, але я трохи хитрувала. Перед самою аварією (чи то на Новий рік) мені мама подарувала ковзани, і я ходила на шкільний каток. Особливо пам'ятаю ПК "Енергетик", ми з Сашком Сиротою проводили там багато часу. Він практично "жив" там.
   Врізалися в дитячу пам'ять велетенські сосни, піщаний беріг річки.
Особливо згадую наше помешкання. Завжди збиралося багато гостей, маминих і татових (ще зі студентських років) друзів. Гучно святкували НР. Ту величезну аж до стелі ялинку я не забуду ніколи.
Ось таку Прип'ять я хочу згадувати. Такою вона мені снилася довгі роки...


ПК "Енергетик"
 Літстудія "Прометей". Любов Сирота (з папірцем у руці), Василь Розумний, мама.





 Володимир Шовкошитний, Лідія Сінчук, мама, Любов Сирота, Любов Ковалевська (Тутарова)



 Спектакль про Марину Цвєтаєву
Ковалевська Любов, мама, Лідія Сінчук, Олена Камбурова, Влад Ряшенцев, Любов Сирота




 Центр міста


 Я з мамою біля універмагу "Радуга"




Дитячий садок


Студія Хореографії (керівник студії Семенова Людмила Дмитрівна - дивне життя.. багато років після аваріїї, уже будучи студенткою педвузу в м.Рівне, живучи в татових кумів, я зустрілася з сестрою Людмили Дмитрівни та її племінниками. Вони були сусідами татових кумів).


Мама в нашій квартирі



Пісня "Город детства".



субота, 2 березня 2013 р.

"Літописний Гриців" Панчук Г., Панчук О. (2008). Перевидання 2012.

Це назва книжки, яку ми написали з мамою у співавторстві. Перше видання вийшло ще 2008 року. Працювали ми з мамою вдвох, а з друкарні я забирала книгу уже без неї...
Історією рідного містечка Гриців мама цікавилася з дитинства. Переймалася долею величного колись, а тепер порослого бур'янами парку, боліло їй варварське ставлення до старого палацу - родинного гнізда Грохольських. Про долю палацового комплексу писала у місцевій пресі.
Містечко Гриців, яке неодноразово згадується у літописах Самовидця та Величка, належить до найдревніших поселень Волині. Згадує про нього й М. Теодорович у "Историко-статистическом описании церквей и приходов Волынской епархии" (Волынские епархиальные ведомости, 1892. - № 16). Точніше, М. Теодорович посилається на "Церковно-приходскую летопись Рождества-Богородичной Церкви местечка Грицева, Волынской Губернии Заславского Уезда 3-го Благочинническаго Округа" написану 1895 року грицівським священником Іларієм Дучинським. Цей літопис я відшукала в київському архіві. Він став основним джерелом для створення книги. Автори вдячні грицівчанам за збережену пам'ять (особливо багато відомостей про церкву), родині Грохольських, особисто  пану Генріху Грохольському , за матеріали з родинного архіву. За надану фінансову допомогу ми вдячні Михайлові Ганабі та його родині.
Книга швидко розійшлася серед  читачів.
 І минулого року пані Наталя Гнатюк запропонувала перевидати книгу "Літописний Гриців". Це стало можливим за фінансової підтримки громадської організації Фонд Сталого Розвитку "Стара Волинь" та пані Наталі. За що ми вельми вдячні.
Сьогодні я забрала видруковані примірники.
Той, що ліворуч - 2008, праворуч - 2012.




Приємно, що наша з мамою праця має аж два видання.
Дослідження історичної пам'яті триває. Недослідженими нами ще залишаються архіви Польщі та України. Прохання до тих, хто володіє інформацією з історії містечка, готовий поділитися спогадами, світлинами та матеріалами, залишати інформацію у блозі. Тут можна також придбати книгу "Літописний Гриців" (2012).

P.S: Гриців Шепетівського району Хмельницької області.


пʼятниця, 22 лютого 2013 р.

З "Автографу"



МОЗАЇЧНИЙ ПОРТРЕТ ЖІНКИ

„Я тебе прирівняв 
до лошиці в
 возах фараонових,
о моя ти подруженько”
(Пісн., 1, 9)

Посмішка –
окремий фрагмент
мого життя;
лише спостережливий
збере цю мозаїку докупи.

*****
Я подібна до вітру:
перетворю час на крила,
та й полечу;
не намагайся мене упіймати,
бо я – жінка!

вівторок, 19 лютого 2013 р.

Передмова до збірки "Ескізи моєї душі"


Є ЗИМА, ТА НЕМИНУЧІ – ВЕСНИ
(Передмова автора)

Волею долі я народилася на берегах могутньої річки Лєни. В Іркутську область батьки мої поїхали будувати залізницю. 19 липня 1953 року вони вже раділи моїй появі на світ. А за рік родина повернулася на рідну Хмельниччину: тата забирали до війська, а мама не хотіла залишатися на чужині. Сімейні перекази оповідають про те, як я мало не потонула у сибірській річці. Тому часто жартую, що вже в однорічному віці  загартовувала себе, готуючись до життєвих випробувань, найтяжчим з яких стала чорнобильська трагедія.
Квітучими веснами жаль огортає. Минає вже двадцята річниця з часу аварійного вибуху на Чорнобильській атомній станції.
Мій Чорнобиль – це назавжди втрачене місто Прип’ять, куди я приїхала 1977 року, закінчивши факультет української філології Кам’янець-Подільського державного педагогічного інституту. Деякий час працювала вчителем української мови та літератури, але за станом здоровя змушена була залишити роботу в школі. Згодом у місцевому Будинку культури вела дитячу літературну студію.
Полісся – колиска давньої української мови та звичаїв – напувало мене щедротами своєї землі і робило крилатим серце. Чи могла тоді припустити, що місто Прип’ять – ота мікромодель усієї радянської системи з її плюсами і мінусами – стане остережним пам’ятником для майбутніх поколінь?
Після аварії на ЧАЕС переселилася до м. Хмельницького. З далеких доріг повернулася – вкотре! – до отчого дому.
Вірші друкувала в альманахах – „Вітрила”, „Золотий гомін”, „Безсоння вишень”; тижневиках – „Літературна Україна”, „Самостійна Україна”, „Корчагінець”, „Подільські вісті”, „Проскурів”. Видала три поетичні збірки: „Несезонний вирій” (1996), „Зозульчині черевички” (2002), „Голос вишні і бджоли” (2004).
Горе важко матеріалізується у слові. Збірка „Несезонний вирій” – біль і смуток пережитого.... Птахи покидають свої гнізда восени, щоб навесні повернутися і дати нове потомство. Чорнобильці (офіційно визнані чи невизнані боязливою владою) помирають від опромінення впродовж двадцяти років. Їх передчасний „вирій” – відхід у потойбіччя – став несезонним (завчасним) та незворотним. Живі також змушені були залишити рідні домівки. А хто повертався, на своїй землі вже ставав самоселом.

середа, 13 лютого 2013 р.

Трохи світлин


Мама молода, двадцятирічна. Студентка Кам'янець-Подільського педінституту. Відділення філологічне - мова та література українська.
Чарівний Кам'янець, українську Швейцарію мама згадувала з теплотою.


Такою мама була у Прип'яті. Працювала в літературній студії "Прометей" при ПК "Енергетик". (Нещодавно в інеті знайшла відео, зроблене хлопцами з http://pripyat.com/ про спектаклі, які ставили прометеївці).

вівторок, 12 лютого 2013 р.


На дні Океану народжується ніч
і йде від мене нерозгаданою;
На дні Океану згасає день,
мною до кінця непізнаний;
На дні Океану народжуюся Я,
відходжу у Вічність,
Щоб повернутися у поколіннях
ще загадковішою для себе.

АВТОПОРТРЕТ (ескіз)



Я – Перша Досвітня Птиця, що стрічає Сонце. Птиця із розореного гнізда. Прокидаюся ще в потемках і, долаючи біль, кличу Сонце. Іноді мені стає лячно, що воно ніколи не зійде. Я переборюю страх і, напившись студеної роси, знову подаю гучний голос. Прокидаються інші Досвітні Птиці і теж співають. Дарма, що у багатьох обвуглені крила. Нашу Пісню далеко чути. Вже ось-ось зявиться перший проміньі темінь зникне. Ранкова роса помножить міріади Сонць. У кожному бринітиме Пісня Життя. І допоки хтось – хоча б один! – чекатиме на Світанок, буде звучати мій голос, а я залишатимусь Досвітньою Птицею, що Сонце кличе.